Десять років тому, коли російські війська вперше перетнули державний кордон і захопили частини Донецької, Луганської областей, а також Кримський півострів, конституційно українські території, проголосивши створення так званих «народних республік», життя кожного з нас докорінно змінилося. Багато хто тоді мусив дізнатися про такі страшні поняття як «фільтрація», «примусова паспортизація», «жорстка цензура». В ті дні ми вперше стикнулися з воєнними злочинами й мародерством окупантів. Люди масово покидали свої домівки, в надії дати другий шанс світлому майбутньому здійснитися в інших регіонах країни. 24 лютого 2022-го ворог нагадав їм про ті страшні часи. Відтоді жодне місто в Україні не може називатися безпечним і бути прихистком для мирних громадян.

Усією багатомільйонною родиною, розкиданою по різним куточкам світу, ми болісно переживали новини про звірства росіян в Бучі, Гостомелі, Маріуполі, Херсоні й Ізюмі. Вся країна чекала щасливого завершення історії зникнення при евакуації 4-річного Сашка, тіло якого згодом знайшли в Київському морі. Так само згуртовано ми несли квіти до багатоповерхівки в Одесі, де в результаті чергового ракетного терору загинула родина з тримісячним немовлям. Знищення цивільних в Драмтеатрі, ракетний обстріл торгівельного центру «Амстор» в Кременчуці, зрівняння з землею Бахмута й Авдіївки, щоденні обстріли Дніпра, Запоріжжя, Нікополя, Кривого Рогу, Миколаєва, Одеси, Харкова, Кропивницького, Києва, Краматорська та інших міст. Незахищені й західні регіони: Львівщина, Тернопільщина, Рівненщина, Івано-Франківщина й Закарпаття неодноразово чули вибухи ворожих снарядів. Теракт в Оленівці, знущання над «азовцями» і ще тисячі злочинів окупантів. Невимовний біль, про який ми не забудемо ніколи.

Наша нова реальність – це вміти розрізняти звуки прольоту «звичайних» крилатих ракет від гіперзвукових, прораховувати приблизний час до перших імовірних вибухів, залежно від типу ворожого літака, і спокійно давати собі поспати. Це звичка донатити замість ранкової кави, телефонувати рідним, коли червоніє мапа тривог, і нескінченне хвилювання, коли в новинах попереджають про наближення повітряних цілей. Це також пробудження в холодному окопі з думками «Чи побачу я світанок завтра?». Цією реальністю можна назвати й ризик водія швидкої, який чимдуж мчить на виклик до розбитої вщент «шахедом» багатоповерхівки. Відтепер ми знаємо, що робити при контузії і як поводитися у ворожому полоні. На жаль, нам довелося про все це дізнатися.

Іншими стали наші зустрічі – щоправда, тепер переважно в паркінгах і укриттях. Ми не відкладаємо «на потім». Ми робимо тут і зараз. Ми втомлюємося, але знаходимо в собі сили продовжувати стояти щитом, працювати й боротися заради миру. Всі, хто тимчасово перебуває за кордоном і хто обрав залишитися. Всі, хто вже 10 років перебуває в окупації, але вірить і чекає. Лікарі, вчителі, волонтери. Ворог щодня намагається зламати нас вкидами про наближення поразки, але вже 730 днів ці слова множаться на нуль.

Благодійний фонд «Пряме включення» пишається героїзмом і відвагою українського народу. Ми продовжимо допомагати військовим ефективно відстоювати кожен сантиметр нашої домівки, а постраждалим від рук ворога цивільним – оговтатися від пережитого жаху й повноцінно жити далі. Наша команда робитиме це стільки, скільки буде потрібно для Перемоги.

Слава Україні! Слава усім її Героям!